ПРОЄКТ РІШЕННЯ № 632-9-рд

              Проєкт рішення
            № 632-9-рд
    ЧЕРКАСЬКА МІСЬКА РАДА    
               
                 
Про розгляд електронної петиції № Че/1726-еп щодо заборони Української православної церкви Московського патріархату
в місті Черкаси
         
                 
Розглянувши електронну петицію, подану 16.05.2022 за № Че/1726-еп, щодо заборони Української православної церкви Московського патріархату в місті Черкаси, відповідно до статей 25 та 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», Порядку розгляду електронної петиції, адресованої Черкаській міській раді, затвердженого рішенням Черкаської міської ради від 28.01.2016 № 2-143, керуючись ст.231 Законом України «Про звернення громадян», Черкаська міська рада
 
ВИРІШИЛА:
 
  1. Електронну петицію, подану 16.05.2022 за № Че/1726-еп, щодо заборони Української православної церкви Московського патріархату в місті Черкаси, не підтримати.
  2. Контроль за виконанням рішення покласти на департамент управління справами та юридичного забезпечення Черкаської міської ради (Юрій Гончар).
 
 
Міський голова                                                     Анатолій БОНДАРЕНКО
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Пояснювальна записка до проєкту рішення
«Про розгляд електронної петиції № Че/1726-еп щодо заборони діяльності церков московського патріархату та розривання договорів оренди на землю»
 
За результатами розгляду електронної петиції № Че/1726-еп, поданої Мариною Карпець 16.05.2022 (вх. № 4778-2 від 14.06.2022) щодо заборони Української православної церкви Московського патріархату в місті Черкаси, підготовлено проєкт рішення Черкаської міської ради, яким пропонується не підтримати зазначену електронну петиції, враховуючи наступне.
Конституція України в статті 24 зазначає, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Статтею 35 Основного Закону передбачено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 2 квітня 2012 року № 9-рп/2012 (справа № 1-10/2012) рівність та недопустимість дискримінації особи є не тільки конституційними принципами національної правової системи України, а й фундаментальними цінностями світового співтовариства, на чому наголошено у міжнародних правових актах з питань захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Протоколі № 12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованих Україною та у Загальній декларації прав людини 1948 року .
Так, згідно зі статтею 18 Загальної декларації прав людини 1948 року кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів.
Відповідно до статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
В статті 16 закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначено, що діяльність релігійної організації може бути припинено у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.
Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень цього Закону та інших законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду.
У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках:
1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3, 5 і 17 цього Закону;
2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;
3) систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);
4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій;
5) засудження її уповноважених осіб за вчинення кримінального правопорушення проти основ національної безпеки України, передбаченого статтею 111-1 Кримінального кодексу України.
Суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації порядком позовного провадження, передбаченого Цивільним процесуальним кодексом України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора.
Окрім цього, цим законом (стаття 5) передбачено, що встановлення державою будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.
Згідно з пунктами 113-116 рішення Європейського суду з прав людини від 14 червня 2007 року (справа «Свято-Михайлівська Парафія проти України» заява № 77703/01) право віруючих на свободу віросповідання, яке включає право кожного сповідувати релігію разом з іншими, передбачає очікування, що віруючі матимуть змогу вільно об’єднуватися без жодного свавільного втручання з боку держави. Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов’язком, визначеним у практиці Суду, бути нейтральною та безсторонньою.
Суд нагадує, що перелік обмежень свободи віросповідання та зібрання, передбачених у статтях 9 та 11 Конвенції, є вичерпним, такі обмеження мають чітко тлумачитись, і лише переконливі та нездоланні підстави можуть виправдовувати застосування таких обмежень. Держава має незначні межі для власної самостійної оцінки у цих питаннях.
Як неодноразово зазначалось у рішеннях Суду, в світлі пункту 2 статті 11 і так само статті 9 Конвенції, втручання може бути виправданим, якщо воно «встановлено законом» та здійснено «згідно закону», оскільки оскаржувані заходи повинні не тільки мати законодавче підґрунтя, але й передбачатися якісним законом, який має бути достатньо доступним та передбачуваним щодо наслідків його застосовування, тобто бути сформульованим у спосіб, який дає змогу кожній особі - у разі потреби, за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку.
Суд також зазначає, що втручання повинно бути «необхідним в демократичному суспільстві». Кожне втручання має відповідати «нагальній суспільній потребі»; отже, поняття «необхідний» не має того ступеню гнучкості, як поняття «корисний» чи «бажаний».
 
 
 
Директор департаменту управління
справами та юридичного забезпечення                                                             Юрій ГОНЧАР